Триста років за чотири дні – сентиментальна подорож

2008-04-29Кустодія

Перший день

Паломництво ми розпочали від Старокостянтинова. Це один з наших монастирів, який через деякий час повернувся до нас. Зараз тут знаходиться постулат нашої Віце-Провінції. Брати, які живуть в цьому монастирі служать в місцевій парафії, а також в декількох парафіях в навколишніх селах.

Звідти ми вирушили до Острогу. В давньому монастирі, який був заснований в 1750 році, тепер розташований Національний університет «Острозька Академія». Завдяки гостинності настоятеля о. Вітольда Юзефа Ковалюв ми мали змогу побачити внутрішній вигляд храму, який був перероблений на православну церкву, давню закристію, хори для монахів, підвали під монастирем, фрагменти першого поверху монастиря та городу. Додав радості той факт, що Академія, яка тепер користується нашим храмом і монастирем не укриває, що ці об'єкти були капуцинськими, а крім того, молодь, яка тут навчається є надією Острога та України.

Після короткої гостини у місцевого настоятеля ми вирушили до Рівного на обід. З містом Рівне протягом декількох років був стисло зв'язаний Слуга Божий о. Серафін Кашуба. З 1945 року майже до 1960 рік о. Серафін був пастирем в самому місті та околицях. Пам'ять про нього збереглась аж до наших днів. Ми мали змогу побувати в храмі, де служив Слуга Божий, який тепер є концертним залом.

Під дощем ми поїхали до Любешова. Осередок, який фундував в 1756 році Ян Антоні Чарнецки, був зруйнований царською владою в 1832 році в рамках репресій, що проводились після повстань. Капуцини повернулися до Любешова в 1926 році, приймаючи одночасно східній обряд. Ця місія проіснувала до 1939 року. Пізніше монастир був відданий на потреби міліції, прокуратури та в'язниці, а в храмі було влаштоване зерносховище, а потім – гімнастичний зал. В монашому хорі вчинили котельну.

В теперішній час храм на честь свв. Кирила та Мефодія служить вірним як парафіяльна святиня, до якої приїздить настоятель з сусідніх Маневичів. Частину монастиря було повернено, а іншу частину досі займає міліція. Згідно слів настоятеля в квітні 1943 року в одному з домів було спалено живими близько 200 осіб, в тому числі двоє братів капуцинів.

На нічліг ми поїхали до Луцька.

Другий день

Другий день нашого паломництва розпочався Євхаристією в луцькому кафедральному соборі. Не зважаючи на ненайкращу погоду, ми вирушили до Олеська. Після коротких відвідин замку, в якому народився добродій капуцинів Ян ІІІ Собєскі, ми попрямували до монастиря, який розташований біля підніжжя замкового пагорбу.

Монастир в Олеську, який був заснований Северином Юзефом Жевускім в 1781 році, став місцем навчання богослов'я та філософії. Після закриття монастиря в 1785 році, в ньому був влаштований військовий шпиталь, а в храмі – зерносховище. В 1788 осередок було повернено капуцинам. Під час ІІ світової війни німці вчинили у монастирі гетто для 300 євреїв. В 1944 році монастир залишили. Після закінчення війни в монастирі розташовувався сільськогосподарський технікум. Город, який ми мали змогу побачити, цілковито знищений, хоча і видно в ньому сліди давньої краси. Також пощастило нам увійти до храму, який тепер використовується як конференційний зал для сховищ Музею мистецтва зі Львова, який нині господарює в нашому монастирі. В монастирі, який всередині був повністю перебудований, зберігаються дві ікони з церкві в Жулкові. Біля входу до храму ми знайшли давню кропильницю. Наш провідник повів нас до славнозвісних олеських підвалів, в яких дійсно можна їздити фурманкою. Зараз музей веде ремонт в підвалах, переобладнуючи їх у виставкові зали, монтуючи інформаційні дошки і встановлюючи в стінах епітафії та нагробки, які вивезли з інших храмів та монастирів.

Після відвідин монастиря ми попрямували на олеський цвинтар, до уцілілого, хоча й трохи знищеного, склепу наших братів, щоб там помолитися за них і за наших добродіїв.

Після скромного обіду ми вирушили через Крупу (капуцини були присутні з 1753 до 1760 року) до Куткіра. Невеличкий храм та колишній санктуарій Матері Божої Сніжної (чудотворна ікона знаходиться в боковому вівтарі нашого храму в Сенджішові Малопольському) мають жалюгідний вигляд. Після того, як в 1944 році капуцини залишили монастир тут розміщувалась школа, пошта, фарбове виробництво та лікарня. На Пасху 1995 року піддашшя святині згоріло. Сьогодні руїнами зацікавлені греко-католики, які бажали б мати тут церкву, оскільки своя дерев'яна є для них вже замала. Про це нам розповіла жінка похилого віку Броніслава Кухарська, яка багато пам'ятає і в минулому працювала в нашому монастирі-лікарні.

З такими враженнями вже з доброю погодою ми поїхали до Львова. Першим місцем, де ми побували був Личаківський некрополь з «Цвинтарем Орлят».

О 18.00 нас вже чекали біля нашого першого осередку – храму на честь Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії на галицькому передмісті. На фронтоні видніється чудова плоскорізьба Непорочної Божої Матері, не зважаючи на те, що теперішніми власниками святині є Адвентисти сьомого дня. Храм був перебудований згідно їхніх потреб – вівтаря немає, а органний хор був висунутий вперед. В монастирі розташована дитяча лікарня. Проходячи коридорами можна було побачити перестройки з часів, коли монастир займали францисканці конвентуальні (деякий час в цьому монастирі жив св. Максиміліан Марія Кольбе).

Цей день ми закінчили прогулянкою по Львові, спостерігаючи велику кількість людей, які чекали на сповідь перед Пасхою в чисельних греко-католицьких святинях.

Третій день

Після Євхаристії в храмі св. Антонія ми вирушили далі. Спочатку ми відвідали наш другий львівський монастир на Замарстинові. Зараз власниками святині є редемптористи східного обряду, які прекрасно відремонтували храм. Після війни тут був склад фільмів. Завдяки сердечному прийому настоятеля, ми могли побачити і коротко помолитися в колишньому храмі св. Франциска з Асізі – теперішній церкві св. Йосафата Кунцевіча. В нашому монастирі мешкають люди. Нажаль він є в жалюгідному стані.

Далі наш шлях повів на Яновський цвинтар, до гробу отця Серафіна. Хвилина молитви в цьому місці якби підштовхувала до роздумів над сенсом нашого служіння. Неподалік знаходиться гріб св. Йосипа Більчевського, у якого ми попросили про заступництво.

Наступним пунктом нашої програми був Дрогобич. Після обіду в греко-католицькій семінарії ми пішли на Війтову гору, де до сьогодні зберігся храм і монастир капуцинів, заснований в 1933 році. Колишній храм на честь Імені Пресвятої Діви Марії зараз є гарнізонною греко-католицькою церквою. Раніше в святині та монастирі розташовувалися військові кошари. Хори для монахів та храм виконували роль столової. Теперішній настоятель веде ремонт монастиря для священиків-пенсіонерів.

Виїжджаючи з Дрогобича ми під'їхали до в'язниці та будинку, в якому народився о. Домінік Орчиковський, капуцин. Згадали ми також про брата Якуба Новака, другого живого дрогобичанина та про недавно померлого брата Миколая Грушкєвіча.

З Дрогобича ми попрямували до Маріамполя. Дійсно князь Ян Каєтан Яблоновські, який збудував наш храм і монастир вибрав місце, яке має назву «Божий краєвид». Село це розташоване трохи збоку і дорога до нього мало цивілізована, але варто було туди поїхати. Після того, як капуцини залишили монастир, його займали сестри милосердя, а після війни тут був відкритий дім для сиріт. Від 2001 року тут функціонує виправна установа для жінок. Всередині храм був перебудований, там знаходяться камери для засуджених. Вся будівля огороджена додатковим муром, також були добудовані нові будинки. Хоча це викликає пригнобленні почуття, однак приводом до радості є чудовий краєвид і незрівняна природа над річкою Збруч.

Повні вражень ми поїхали на нічліг до уршулянок Римської Унії в Коломиї.

Четвертий та останній день

Після ранішньої молитви та сніданку ми вирушили до колишнього храму єзуїтів в Коломиї. Співом «Коли ранні встають зорі» ми згадали автора Франциска Карпінського, який тут народився. Його творами також є колядка «Бог родився» та пісня «Лаура і Філон».

Провівши голосування, ми вирішили відвідати ще один наш осередок в Збрижу – маленькому, віддаленому селі. Ймовірно ще ніхто з капуцинів не з'являвся тут від часу, коли у 1832 році вони залишили цей монастир. Від храму і монастиря залишилися тільки підвали та стіна. Мешканці села пам'ятають про існування монастиря та храму капуцинів в минулому, а також про склеп, який колись був на цвинтарі. Одночасно безліч міфів та вигадок створювало певну атмосферу загадковості.

Зрозуміло, на нашому шляху не міг не з'явитися Кам'янець-Подільський. Після прибуття ми відправили в старому кафедральному соборі Євхаристію. Досить рання година дозволила нам трохи прогулятися старою частиною міста.

Далі ми вирушили до останнього пункту нашої подорожі – Дунаївців. В результаті репресій після повстань, що відбулися в листопаді, храм та монастир, які були засновані в 1751 році були в 1832 році закриті та передані православній церкві. В комуністичний період ці будівлі збереглись у вигляді кінотеатру та гімнастичного залу. Тепер в монастирі знаходиться школа, а в храмі влаштована православна церква.

Наша сентиментальна подорож закінчилась кавою у сестер Францисканок Місіонерок Марії.

Ці чотири дні були повні історії, вражень, сентиментів та міркувань. Не вдалось нам відвідати інших осередків, які або існували протягом дуже короткого часу чи взагалі не дійшли до реалізації (Крупа, Володимир-Волинський, Шаргород, Сміла) або небагато з них залишилося (Устілуг, Брусилів, Ходорків) чи також знаходились дуже далеко (Куна).

З числа наших монастирів повернулися до нас два: в Старокостянтинові (хоча частину прибудови ще займають мешканці) і Вінниці (не зважаючи на обітниці з боку влади в монастирі надалі живуть люди).

На одному з музеїв виднівся напис «Минуле-Майбутньому». Нехай ця максима допоможе нам пам'ятати про спадщину наших братів і будувати майбутнє на Ісусі Христі, Котрий є єдиним Спасителем світу.

брат Андрій Руднік OFMCap

Новини спільнот

Діяльність



Padre Pio